ДТП. Маленька історія великої трагедії однієї сім`ї...

Те, що сталося у Марганці, Дніпропетровсьокої області є великою трагедією. Але ж цього напевно могло і не статися.
Подібні аварії вже були і не так давно. На відстані майже одного року 16 травня 2004 року і 2 червня 2005 року подібні ДТП за участю автобусів сталися на залізничних переїздах Одеської області Саратського району за декілька кілометрів одне від одного. І це говорить про те, що досвід однієї області у нас держава не здатна використовувати в їнших. Про те, що  нездатні наші органи оцінити небезпеку автоматично регульованих залізничних переїздів, або таких без шлагбаумів.
Виникає дуже багато питань взагалі до контролюючих органів після цих подій. Навіть у тому самому Саратському районі я до сих пір знаю два переїзди, які залишились нерегульованими і де відсутні шлагбауми. Після тих трагедй 2004 і 2005 років в Україні було проведено моніторинг технічної придатності приміського транспорту для перевезення пассажирів. Звітували, що по Україні було заборонено використовувати майже 5000 одиниць такого. Але що я побачив насправді після цієї перевірки. У тому самому Саратському районі, і як приклад сусідньому Арцизькогму, перестали їздити до Одеси тільки два автобуси, бо вони здається вже не були встані рухатись швидше ніж 40 кілометрів на годину і виглядали гірше ніж 40річний автобус який курсує до районого центру від рідного села мого батька. На моє питання до власників цього всього транспорту, як на них вплинула перевірка відповідь у всіх була одна — «а шо такое, дали пару денег и все довольны!».
А як же до того їздили ті два автобуса, які зняли з рейсів? Адже пассажирський транспорт кожного року має проходити техогляд. Та так само і їздили «дали пару денег и поехали». Без техогляду не можна їздити бо перший же патруль ДПС зупинить і відправить на штрафмайданчик, звідки їх забрати і знову запустити на лінію вже і не так важко.
Ось так і виходить, що ми їздимо на аварійному транспорті і стаються такі трагедії. Але найгірше, що і зараз там в тому Саратському районі курсують ті самі автобуси, що і 5 років назад і кожного року вони проходять «технічний огляд».
А зараз повернусь до нас. У нас в Чернівцях така сама ситуація. Я не буду говорити про великий приміський траснпорт, а про те що у рідному місті розвинено, як ніде в Україні — це таксі, на якому кожен із нас хоч раз на місяць їздить. Кожна друга маши на таксі в місті не відповідає технічним нормам, а більшість з них проходять техогляд лише по документах. Просто передають знайомим гроші і копію технічного паспорту автомобіля і за декілька днів отримуєш талон технічного огляду. Якщо сьогодні провести справжній технічний огляд автомобілів таксі, то половина з них просто не виїе на роботу через назадовільний технічний стан. Ще одна небезпека в таксі це п`яні. або під дією наркотиків водії, особливо вночі. Я думаю всі бачил вночі автомобілі ДПС, так от вночі вони автомобілі з шашкою «Таксі» не зупиняють на перевірки як всі їнші авто.
Були введені нові правила, збільшені в рази суми штрафів — це дало свої результати і відчутні, вдвічі зменшилась кількість смертей на дорозі. Але «війна на дорозі» продовжується. Їснує величезна проблема корупції та халатності начальників. ось так і стаються такі трагедії.
 
P.s.
На поскриптум маленька історія великої трагедії однієї сім`ї розказана мені під час подорожі на одному з тих автобусів через Саратський район. Історію мені цю розказала сусідка машиніста одного з тих поїздів який побував у ДТП. Він вже давно не машиніст, бо після того, що відбулось уже не здатен підійти до поїзду взагалі, на кажуче про те, щоб працювати знову машиністом. Того рокового дня, коли він був на своєму робочому місці і під`їзжав на локомотиві до переїзду він собі напевно навіть уявити не міг, що таке взагалі може статися в його житті. А в той самий час до рідного села, після того як скупилися на сьомому кілометрі готуючись до літа, до рідного села поверталися, напевно задоволені після покупок, його хресниця зі своєю мамою. І саме в той момент коли він намагався щось зробити, щоб уникнути зіткнення він побачив у вікні автобуса саме її — свою 13річну хресницю. І як сказала його сусідка так і не зміг відірвати погляду від її очей. Ми можемо тільки здогатуватись що він відчував в той момент, про що думав, але я впевнений, що після зіткнення він тільки те і робив, що молився аби тільки вона залишилась жива. На жаль доля розпорядилися по іншому. Ця дівчинка загинула. А там на півдні Одеської області зовсім інші традиції, там дитину хрестить лише одна пара, а не як у нас декілька або багато. І там зв`язок з хресниками набагато більший, бо тільки одня пара передає дитину зі свої рук до рук Бога, а потім підримують дуже тісні стосунки. Цей машиніст дотепер живе у тому самому дворі, спілкується з батьком своєї хресниці, підтримує її меньшого братика, якого так само хрестив. Працює у колгоспі, хоча до того злочасного дня пропрацював майже все життя 20 років на залізниці. Але він боїться тепер поїздів. Не зможе він тепер підняти та випити чарку за те, що його улюблена хресниця закінчила школу, чи поздоровити її з повноліттям та весіллям.
І він ніколи не забуде тих таких рідних очей, які саме свого хрещеного батька бачили останнім перед тим, як відійти у вічність до Бога.

Так що потрібно зробити, щоб  таких трагедій більше не було.

Тільки що почув в новинах, що пан Клюєв обіцяв протягом п`яти семи років позбутися всіх залізничних переїздів, на що потрібно 2 мілларда гривень. Цікава їдея, але че не загублять її як всі інші і скільки з тих двох мільярдів вкрадуть.